Архив рубрики: Казки для школярів

Казка про короля та його королівство

Барановська Інна

За морями, за пагорбами, за високими горами, в одній прекрасній країні був собi король і мудро правив своїм королівством.

Королівство своє він дуже любив. Там було багато гір, лісів, річок і полiв. В полях росли надзвичайно гарні квіти, навколо яких кружляли бджоли, добуваючи смачний і ароматний мед. Було там багато чудових птахів і звірів, все пахло і цвіло.

Жили в цьому королівстві люди – піддані короля. Він їх дуже любив і тому давав їм все, чого б вони не побажали. Варто їм тільки захотіти чогось, і тут же це у них з’являлося. Вони нічого не потребували і були настільки дружні, що відчували один одного як одну велику сім’ю, як одне ціле.

Але жили вони немов уві сні, як живуть зовсім маленькі діти. Вони навіть не знали, чого хочуть, не розуміли, про що попросити, тому що відразу отримували бажане. Краси свого королівства вони не бачили і з королем не були знайомі – тільки відчували, що він їх дуже любить, і цього їм було достатньо.

Але королю дуже хотілося, щоб його піддані нарешті дізналися, хто він, і полюбили його так само, як він любить їх. Тоді вони стали б його справжніми помічниками та друзями. Довго думав король, що ж йому робити, і нарешті придумав. Він вирішив, що йому потрібно на деякий час сховатися.

Всі сили природи підкорялися королю. Нехай людей огорне чарівний серпанок, вирішив він, – непростий, особливий, із чудовими властивостями: вiн непомітний оку  і водночас приховує його любов. І ось почав він його потихеньку розпорошувати.

Наступного ранку піддані короля прокинулися і відчули, що вони залишилися одні, що немає у них більше короля. Насправді це їм тільки здавалося через чарівну димку. Стало їм дуже сумно і самотньо. Вони трохи поплакали, а потім відчули, що хочуть їсти, хочуть пити, що у них з’явилися різні бажання, про які вони і не здогадувалися.
Читати далі

Місто роботів

Михайло Бруштейн

Ця дивовижна і повчальна історія  сталася в одній далекій країні. У невеликому затишному містечку жили люди, які  дуже потребували вірних  друзів — помічників. Вони подумали: «А якщо побудувати роботів?» І незабаром  у них в будинках господарювали скромні, чудові помічники.

Роботи більше всього  на світі любили електричні  батарейки. Вони давали їм  силу ходити, говорити, думати, загалом жити . Особливо роботи  любили нові, свіжі  батарейки. Адже чим новіші  вони були, тим більше  сил отримували роботи. Господарі дуже любили своїх вихованців, тому намагалися давати їм найкращі  свіжі  батарейки. Вони  сподівалися, що роботи оцінять  таку турботу і відповідять взаємністю. Але це не відбувалося, роботи  любили лише електричні  джерела життя…

Запаси батарейок зберігалися на складі. Роботи  приходили туди і самі їх брали. Для життя роботам потрібна була  лише  одна батарейка. Від двох роботи псувалися. Тому на стіні  складу висів  великий плакат з попередженням: «Більше однієї  — не брати! Ти можеш собі нашкодити!»

Якось раз на склад  прийшов  один ненаситний  робот.  А треба сказати, що роботи  відрізнялися характерами вони були; добрі, хитрі, злі, загалом різні.

Цей робот прекрасно знав про суворе попередження. Але оскільки  був дуже жадібним, то вирішив, що  люди такі  ж жадібні, як він, і тому не дозволяють  узяти зайву  батарейку. Оглянувшись по сторонах, він  схопив  відразу  дві  і підключив  до себе. І тут сталося  непоправне – він перегорів. Читати далі

КАЗКА ПРО ДОБРОГО ЧАРІВНИКА

Чи знаєте ви, чому казки розповідають лише старці?
Тому що казка – це наймудріше в світі! Адже все минає, і тільки справжні казки залишаються…
Казка – це мудрість.
Щоб розповідати казки, потрібно дуже багато знати. Необхідно бачити те, чого не бачать інші, а для цього потрібно довго жити. Тому тільки старці вміють розповідати казки.
Як сказано в основній, великій древній книзі чар: «Старець – це той, хто знайшов мудрість!»

Скачати книгу безкоштовно

Три подарунка

Марина Фатєєва

В одного багатого купця була донька. Звали її Дарина. І ось, настав час виходити їй заміж.

s_1

Понаїхали женихи  з усіх околиць свататися. Вибрала Дарина нареченого – красивого, статного та багатого молодого купця. Зіграли весілля. Настав день прощання з батьківським домом. Покликав батько свою доньку та й каже їй:

– Хочу я тобі, донечко, зробити подарунок на вибір. Щоб він допоміг життя подружнє зробити щасливим, а тобі – стати доброю, вірною, люблячою дружиною.

Зацікавилася дівчина і говорить:

– Що за такий подарунок?

– Ось тобі аж три подарунка. Вибери один, самий необхідний, – відповідає батько.

Перший подарунок – скриня з нарядами. Не звичайна, а чарівна. Коли б не відкрила її, завжди там будуть нові вбрання. Найкращі, дорогі і красиві. Такі, яких ні в кого немає.

Другий подарунок – чарівне дзеркало. Скільки б часу не минуло, скільки б років не минуло – подивишся в дзеркало і знову будеш молодою і красивою. А будеш кожен день вдивлятися в нього – станеш гарніше всіх на світі.

Третій подарунок – чаша зі Світлом любові. Яскраво горить Світло – добре в будинку, ладнають чоловік і дружина. А тьмяніє Світло в чаші – йде любов з дому.

Подумала дівчина і вирішила, що чаша зі Світлом любові  їй ні до чого. Вона вибрала нареченого самого видного та знатного, і звичайно, буде любити його. Дзеркало  з красою теж не потрібно. Вона і так молода і красива. А ось скриня з нарядами – вона  в самий раз. І каже Дарина батькові:

– Беру скриню.

Батько був чоловік мудрий, багато подорожував, багато бачив, багато знав. Він хитро посміхнувся, але нічого не сказав проти дочки. Тільки:

– Забирай, Даринка, подарунок.

s_2

Забрала донька  скриню  і поїхала з молодим чоловіком в новий будинок.

І почалося у неї життя подружнє. Кожен день відкриває Дар’я скриню і дістає вбрання небаченої краси.

– Даринко, – каже чоловік,– сходила  б ти в поле  та  порахувала мішки з зерном, що підуть на продаж.

– Та що ти, милий,– каже дружина. – Як же я така ошатна піду в поле. Солома буде до вбрання чіплятися, черевички від землі запорошаться.

– Піди тоді на ферму, подивися, чи добре доярки корів доять,чи  добре  вим’я миють.

– Та що ти милий,– відповідає Дарина. – Негоже мені такою ошатною за корівникам бігати. Мені треба у вітальні в кріслі сидіти, та їздити в каретах. І щоб слуги мені прислуговували, а всі навколо щоб дивилися на мене і захоплювалися моїми нарядами.

Стало у чоловіка обличчя сумним. Нічого не сказав він дружині. І пішов сам скрізь рахувати  і перевіряти.

s_3

День за днем, тиждень за тижнем – йде час. Бачить Дарина, ніби як охолов до неї чоловік. Вся в справах і турботах, а на неї уваги не звертає. І в полі, і на фермі молоденькі дівчата і гарненькі працюють. Для юної краси і особливі вбрання не потрібні. Чи нема суперниці? Чи не тому чоловік з нею  холодний?

Вирішила Дарина до батька з’їздити. Приїхала, розповіла про свої печалi.

А батько їй каже:

– Може, ти не той подарунок вибрала, доню?

Подумала Дарина і вирішила: «Точно, не той. Роки йдуть, краса з роками зменшується. А нарядів у мене і без чарівної скрині багато».

– Візьму я чарівне дзеркало, – сказала дочка і, забравши другий подарунок, поїхала додому.

– Як знаєш, як знаєш, доню, – хитро посміхнувшись, сказав їй услід старий купець.

s_4

Дивиться  кожен день молода дружина в дзеркало. На щоках рум’янець, брови дугою. Очі як сині озера, губи, як пелюстки троянд. Гарна, що очей не відірвати. Начебто, і чоловік змінився. Знову став ласкавий і люб’язний, на дружину милується. І ось одного разу говорить він Дарині:

– Їду я торгувати в сусіднє місто. Поїхали зі мною. Допоможеш за працівниками  нагледіти, підрахувати виручку.

– Та що ти, милий, – каже Дарина. – Як же я така гарна буду в бричці цілий день трястися, а потім серед простого люду ходити? Мені при моїй красі тільки в хоромах знаходиться заведено  та  гуляти по саду зі слугами.

Спохмурнів чоловік, нічого не сказав дружині. Тільки мовчки став в дорогу збиратися. А приїхав з торгівлі – і зовсім на Дарину уваги не звертає.

Вона до нього і так, і сяк, а він їй:

– Ніколи мені з тобою. Господарство і торгівля вимагає турботи.

Пригорюнилась Дарина. Не клеїться сімейне життя. Знову зібралася до батька.

Приїхала, розповіла про свої печалi. Батько їй і каже:

– Візьми третій подарунок, чашу зі Світлом любові. Може, вона тобі допоможе.

– Та який толк від неї? – каже донька.

– А чаша ця вкаже тобі, що треба робити, щоб були в сім’ї мир та любов. Яскравим буде Світло в чаші – значить вірні твої вчинки. А потьмяніє – йде від вас любов, не то ти робиш, доню.

Взяла Дар’я чашу, приїхала додому, поставила в залі на видне місце.

Прийшов чоловік і каже:

– Дала б ти мені поїсти, дружина.

Дарина хотіла фиркнути, що не її це справа на стіл накривати, слуги для цього є. Але побачила, як потьмяніло світло в чаші. І подумала дружина:

«Адже з моїх рук чоловіку I  їсти  приємно, і моя турбота про нього йому теж мила».

І засвітилася тут же чаша яскравим Світлом. Принесла Дарина з кухні тацю з обідом, розставила їжу перед чоловіком. Просвітліло у нього обличчя. З подивом глянув він на дружину.

Поїв молодий купець, почав дружині про торгівлю розповідати. Насупилася Дарина: навіщо їй про корів і овець знати? Та  знову на чашу подивилася. Майже згасло в ній Світло.

«Адже він для мене працює, щоб я в хоромах жила, зі слугами. А я навіть слухати не хочу», – подумала жінка.

І спалахнуло Світло яскраво і стало дуже свiтло в залi.

– Що це у нас, новий світильник? – запитав чоловік.

– Так, найголовніший в нашому житті, – загадково посміхнувшись, сказала Дарина.

s_5

З тих пір вона взялася допомагати чоловікові, стала наглядати за будинком, стіл накривати, давати поради в справах його купецьких. Та  на чашу поглядати.

І повернулися в будинок тепло і любов між подружжям. Стали вони жити-поживати, та добра наживати, та дітей народжувати.

А дітки підростуть, їх чекає головний батьківський подарунок – чаша зі Світлом любові. Бо Дарині вона  вже не потрібна. Зрозуміла дружина, що Світло повинне горіти в душі. Ніколи воно не згасне, якщо душа ошатна і красива, добра і турботлива. І прекрасне  серце, яке віддає свою любов.

Малюнки: Ганна Нєчіпоренко

Копія

Михайло Бруштейн

Художник: Ганна Нечипоренко

Марині було всього сім років, але вона вже була жахливо пихатою. Вона звисока ставилася до всіх оточуючих: до однокласників, до сусідів і навіть до своєї матусі. Марина ставилася добре лише до однієї єдиної людини – до себе самої.

– А навіщо мені інші? Все одно я краще всіх.

У неї не було подруг, її не цікавили ігри. Цілий день вона сиділа в кімнаті і дивилася на себе у велике дзеркало. І їй не набридало.

 

Изображение

 

Мама постійно вмовляла її вийти на вулицю погратися з іншими дітьми, але у відповідь вона чула завжди одне і те ж:

– Нехай інші грають в ляльки і бігають наввипередки, а мені ніхто не потрібен.

Якось Марина повернулася зі школи, кинула на підлогу портфель і взялася за свою улюблену справу – милуватися собою. Вона посміхнулася собі в дзеркало і привітно помахала рукою. Відображення відповіло їй тим же.

– Мариночка, – покликала мама, – підійди до мене, будь ласка, мені потрібна твоя допомога.

Дівчинка не відгукнулася. Їй було ніколи, вона спілкувалася з собою.

І тут сталося несподіване. Відображення в дзеркалі раптом підвелося на весь зріст і поманило її рукою. Марина здивовано подивилася на свої руки, які спокійно продовжували лежати в неї на колінах. Потім знову на своє відображення.

 

Изображение

 

Дзеркальна Марина продовжувала махати рукою, неначе говорила:

– Іди сюди! Швидше!

Дівчинка підвелася, зробила крок до дзеркала і… опинилася у дворі свого будинку. Тільки він був якийсь не такий, як завжди, – порожній і тихий. Пустували навіть лавки, на яких зазвичай сиділи старенькі, і пісочниці, завжди заповнені дітьми.

– Нічого не розумію… – здивувалась Марина. – Може, я сплю?

Вона ущипнула себе, але все залишилося як і раніше.

Тоді Марина вирішила повернутися додому. Вона піднялася по сходах і подзвонила у свою квартиру. Почулися кроки, двері відчинились – і Марина не повірила своїм очам. Перед нею стояла… вона сама.

– Що тобі треба? – зневажливо запитала копія.

 

Изображение

 

– Це мій дім, я тут живу! – відповіла Марина.

– Нічого подібного. Це я Марина! – пихато вимовила копія. – Забирайся звідси! Мені ніхто не потрібен! – і двері зачинилися.

Марина ледь не заплакала від образи. Вона подзвонила до сусідів, але двері знову відчинила копія з єхидною посмішкою.

– Ти ще тут? Перестань мене відволікати.

– Але куди ж мені подітися?

– Це мене не стосується.

Марина кинулася дзвонити в усі квартири поспіль, і всюди її зустрічали пихаті слова копії:

– Мені ніхто не потрібен! Йди звідси!

– Ну і залишайся перед своїм дзеркалом! – вигукнула Марина в серцях.

Вона сіла на сходинки і задумалася: «Яка зла ця копія! Але ж вона – це я. Виходить, я така вредна?»

У Марини потекли з очей сльози. І як тільки вона заплакала, щось змінилося. Підвівши голову, Марина побачила, що вона знову сидить у себе в кімнаті. З дзеркала на неї дивилася копія-зазнайка.

 

Изображение

 

– Ні, я не така, – вимовила Марина, і у її відображенні на очах теж з’явилися сльози.

– Мариночка, у тебе все гаразд? – почувся стривожений голос мами.

– Мамо, я більше ніколи не буду такою вредною. Я так тебе люблю! – вигукнула дівчинка і кинулася до мами.

 

Изображение

Продавець кропу, або Пригоди Вуді Фітча

Продавець кропу

Хто автор цього незвичайного твору, нам невідомо. Тексти, документи і фотографії, наведені в книзі, видавництво отримало електронною поштою. У супроводжувальному листі стверджується, що описані в книзі детективні розслідування є реальними.

Герої — наші сучасники: одинадцяти-дванадцятирічні підлітки. Змінено лише імена, деякі події і географічні назви…

У країні спостерігаються разючі аномалії. В результаті цього виникають проблеми державного і навіть загальносвітового рівня. Професор Маркус Беньяміні збирає дванадцять дітей з незвичайними здібностями в особливу школу на Заячому Острові. Саме їм, дітям нового покоління, треба буде розв’язати всі проблеми людства, розкривши Головний Закон Природи.

Чому саме діти? Якими здібностями вони володіють? Якими методами вирішують поставлені завдання? Чому автор твору приховує своє ім’я? Все це і багато іншого ви дізнаєтеся, прочитавши цю книгу.

Скачати книгу безкоштовно

Казка про Доброго Чарівника

Чи знаєте ви, чому казки розповідають лише старці?

Тому що казка – це наймудріше в світі!

Адже все минає, і тільки справжні казки залишаються…

Казка – це мудрість.

Щоб розповідати казки, потрібно дуже багато знати,

Необхідно бачити те, чого не бачать інші,

А для цього потрібно довго жити.

Тому тільки старці вміють розповідати казки.

Як сказано в основній, великій древній книзі чар:

«Старець – це той, хто знайшов мудрість!»

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_1_reference

А діти…

Вони дуже люблять слухати казки,

Тому що є в них фантазія і розум

Думати про все,

А не тільки про те, що бачать усі.

І якщо дитина виросла,

Але все ж бачить те, чого не бачать інші,

Вона знає, що фантазія – це істина!

І залишається дитиною, мудрою дитиною.

І називається «Старцем, що пізнав мудрість».

Як сказано у великій прадавній книзі чар –

Книзі Зоар.

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_2_reference

Був собі чарівник

Великий, особливий, гарний та дуже-дуже добрий…

Але він був один, і не було нікого, хто б був поруч з ним,

Не було нікого, з ким би він міг гратися,

До кого б міг звернутися,

Хто б також звернув на нього увагу,

З ким би він міг поділитися всім,

Що в нього є.

Що ж робити?..

Адже так сумно бути одному!

 

Задумався він: «А що, якщо я створю камінь?

Хоча б дуже маленький, але гарний?

Може, цього буде достатньо мені?

Я буду його гладити і відчувати,

Що є хтось поруч зі мною,

І тоді удвох нам буде добре,

Адже так сумно бути одному…»

 

Зробив він «Чак!» своєю чарівною паличкою –

І з’явився поруч з ним камінь,

Точнісінько такий, як задумав.

Гладить він камінь, обіймає його,

Але той ніяк не відповідає, не рухається,

Навіть якщо вдарити камінь чи погладити його —

він залишається, як і був, байдужий!

Як же товаришувати з ним?

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_3_reference

Почав пробувати чарівник робити ще каміння,

Інше та різне,

Скелі та гори, землю та сушу,

Земну кулю, сонце та місяць.

Заповнив камінням увесь всесвіт…

Але усі вони як одне каміння:

Немає від них ніякої відповіді.

І, як колись, він відчуває,

Як сумно бути одному…

 

Подумав чарівник:

«Можливо, замість каміння створю я рослину —

Припустимо, красиву квітку?

Я поллю її водою,

Поставлю на повітря, на сонце,

Я буду доглядати за нею –

Квітка буде радіти,

І разом нам буде добре,

Адже дуже сумно бути одному…»

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_4_reference

Зробив він «Чак!» чарівною паличкою –

І з’явилась перед ним квітка,

Точнісінько така, як хотів.

Почав він від радості танцювати перед нею –

А квітка не танцює, не кружляє,

Майже не відчуває його.

Вона реагує тільки на те, що чарівник дає їй:

Коли чарівник поливає її – вона оживає,

Не поливає – вона вмирає.

Але як можна так скупо відповідати такому доброму чарівнику,

Який готовий віддати все своє серце!.. Але нема кому…

Що ж робити?..

Адже так сумно бути одному!..

 

Почав чарівник створювати усілякі рослини:

Великі та малі, сади та ліси, гаї та ниви…

Але усі вони як одна рослина –

Ніяк не відповідають йому.

І, як і раніше, дуже сумно бути одному…

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_5_reference

Думав чарівник, думав та придумав:

«А якщо я створю яку-небудь тварину?

Яку саме? – Краще за все песика. Так, песика!

Такого маленького, веселого, лагідного.

Я весь час буду з ним гратися,

Ми підемо гуляти, і мій цуцик буде бігати,

І попереду, і позаду, і навколо мене.

А коли я буду повертатися додому, в свій замок,

Так от, коли я буду повертатися в наш замок,

Він вже заздалегідь вибіжить мені назустріч.

І так добре буде нам разом,

Адже так сумно бути одному!»

 

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_6_reference

Зробив він «Чак!» чарівною паличкою –

І з’явився поруч з ним песик –

Точнісінько такий як хотів.

Почав чарівник піклуватися про нього:

Давав їсти та пити, обіймав його,

Мив і водив гуляти –

Все робив задля нього…

Але любов собача…

Уся вона тільки в тому,

Щоб бути поруч з ним,

Лежати біля ніг, ходити за ним.

Побачив чарівник з жалем,

Що навіть песик,

З яким він так добре грається,

Все ж не здатний повернути йому ту любов,

Яку чарівник дає йому.

Він просто не здатний бути його другом,

Не здатний оцінити,

Що чарівник робить для нього!

Адже цього так бажає чарівник!

 

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_7_reference

Почав він створювати навколо себе

Риб та ящурів, птахів та тварин –

Але стало тільки гірше:

Ніхто не розуміє його

І, як і раніше, сумно йому одному…

 

Довго міркував чарівник та зрозумів:

«Справжнім другом може бути тільки той,

Хто дуже буде потребувати мене

І буде шукати мене.

Це повинен бути хтось,

Хто зможе жити як я,

Хто все зможе робити як я,

Зможе любити як я,

Розуміти як я.

Тільки тоді він зрозуміє мене! –

 

Але бути як я?.. ммм…

Хто ж може бути таким, як я:

Щоб оцінив те, що я даю йому,

Щоб зміг відповісти мені тим же,

Адже і чарівник потребує любові.

Хто ж може бути таким,

Щоб разом нам було добре,

Адже так сумно бути одному!..»

 

Подумав чарівник –

«Можливо, це людина?

І справді… а раптом саме вона

Зможе стати близькою і другом мені,

Зможе бути як я.

Тільки потрібно допомогти їй в цьому.

І тоді вже разом нам буде добре,

Адже так сумно бути одному!..

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_8_reference

Але щоб разом було нам добре,

Вона повинна спочатку відчути,

Що значить бути самотньою, без мене,

Відчути, як я… без неї,

Наскільки сумно бути одному!..»

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_9_reference

Знову зробив чарівник «Чак!» –

І з’явилось далеко від нього місце,

І в ньому — людина…

 

Але людина настільки далека від чарівника,

Що навіть не відчуває, що є чарівник,

Який створив її і все для неї:

Каміння, рослини, тварин і птахів,

Будинки і гори, ниви і ліси,

Місяць і сонце, дощик і небо,

І ще багато чого… увесь світ…

Навіть футбол та комп’ютер!

Все це має людина…

А от чарівник так і залишився один…

А як сумно бути одному!..

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_10_reference

А людина… навіть не підозрює,

Що існує чарівник,

Який створив її,

Який любить її,

Який чекає та кличе її:

«Гей, невже ти не бачиш мене!?

Адже це я.. я все тобі дав,

Ну, ходи ж до мене!

Вдвох нам буде так добре,

Адже сумно бути одному!..»

 

Але як може людина, якій і так добре,

У якої є навіть футбол і комп’ютер,

Яка не знайома з чарівником,

Раптом захотіти знайти його,

Познайомитися з ним,

Зблизитися і здружитися з ним,

Полюбити його, бути його другом,

Бути йому близьким,

Також сказати чарівнику:

«Агов!.. Чарівник!..

Йди до мене, разом буде нам добре,

Адже сумно бути без тебе одному!..»

 

 

Адже людина знайома лише з такими, як вона,

Тільки з тим, що навколо неї.

Вона знає, що потрібно бути, як усі:

Робити те, що роблять усі,

Говорити так, як говорять усі,

Бажати того, що бажають усі.

Великих – не злити, гарно просити,

Вдома – комп’ютер, на вихідних – футбол,

І все, що вона хоче, є в неї!

Навіщо їй взагалі знати,

Що є десь чарівник,

Якому сумно без неї?..

 

Але чарівник — добрий та мудрий,

Слідкує він непомітно за людиною…

…Та от в особливу мить…

Тихо-тихо, повільно, обережно

Робить…

«Чак!» своєю паличкою,

 

І от уже не може людина

Жити як раніше,

І ні футбол, ні комп’ютер тепер

Не на радість їй.

І хоче, і шукає вона чогось,

Ще не розуміючи, що це чарівник

Проник маленькою паличкою

У серце її, кажучи:

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_11_reference

«Ну!.. Давай же,

Іди до мене, разом буде нам добре,

Адже тепер і тобі сумно бути одній!..»

 

І чарівник, добрий та мудрий,

Знову допомагає їй:

Ще один тільки «Чак!» –

І людина вже відчуває,

Що є десь чарівний замок,

Повний усіляких добрих чудес,

І сам чарівник чекає її там,

І тільки разом буде їм добре…

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_12_reference

Але де той замок?

Хто вкаже мені шлях до нього?

Як зустрітись з чарівником?

Як знайти мені його?

 

Постійно в її серці: «Чак!» .. «Чак!»,

І вже не може вона ні їсти, ні спати,

Скрізь ввижається їй замок з чарівником,

Та зовсім уже не може бути одна,

А разом їм буде так добре!..

 

Але щоб стала людина як чарівник,

Мудрою, доброю, люблячою, вірною –

Вона повинна вміти робити все,

Що вміє робити чарівник.

Повинна в усьому бути схожа на нього.

Але для цього «Чак!» уже не годиться –

Цьому людина повинна сама навчитись.

Але як?..

 

Тому чарівник непомітно… обережно,

Повільно і ніжно…

«Чак–чак … Чак–чак»…

Тихенько веде людину

До великої древньої книги чар,

Книги Зоар…

А в ній усі відповіді на все–все,

Весь шлях, як все робити,

Щоб було, нарешті, добре,

Скільки ж можна бути одному…

 

І людина квапиться швидко-швидко

Пробратися в замок, зустрітися з чарівником,

Зустрітися з товаришем, бути поруч з ним,

Сказати йому: «Ну!..

Разом нам буде так добре,

Адже так погано бути одному…»

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_13_reference

Але навколо замку висока стіна

І суворі стражники на ній,

А чим вище піднімається на скелю людина,

Тим сильніше відштовхують її,

Тим більш боляче падає вона,

Знесилена, спустошена

Кричить вона чарівникові:

«Де ж твоя доброта та мудрість твоя?

Навіщо ти мучиш мене?

Навіщо ж кликав ти мене до себе?

Навіщо зробив ти так,

Що погано мені без тебе?..»

 

Але… Раптом відчуває? «Ча…ак!»- і знову

Вона прагне вперед, вгору по стіні.

Обійти охоронців, піднятись на стіну,

Ввірватись у замкнуті ворота замку,

Знайти свого чарівника…

 

І від усіх ударів та невдач,

Знаходить вона силу, завзятість,

Мудрість.

Раптом з розчарування росте бажання…

Вона вчиться сама робити усі чудеса,

Які робить чарівник,

Вона сама вчиться створювати те,

Що міг тільки чарівник!

 

З глибини невдач росте любов,

І бажає вона понад усе тільки одного:

Бути з чарівником поруч, бачити його,

Усе віддати йому, нічого не потребуючи натомість.

Адже тільки тоді буде їй добре,

І зовсім нестерпно бути одній!..

 

І коли вже зовсім не може без нього,

Відкриваються найбільші ворота,

І з замку назустріч їй

Поспішає чарівник, кажучи:

«Ну! Де ж ти був! Йди до мене!

Як нам буде тепер добре!

Адже ми обидва знаємо як погано,

Як сумно бути одному!»

 

З тої хвилини вони вже завжди разом,

Вірні, нерозлучні та люблячі друзі,

Немає почуття вищого і глибшого за їхнє,

А любов настільки заповнює серця,

Що не може навіть пригадати ніхто,

Про те як сумно бути одному!..

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_14_reference

Якщо хтось з Вас в серці своєму

Чує тихо : «…чак …чак»

(Хай кожен уважно прислухається),

Що головне в житті – зустріч з чарівником,

З’єднатись, злитись з ним,

Що тільки тоді буде Вам добре,

А поки що так сумно та погано,

Звертайтесь до помічників чарівника.

skazka_o_pechal_nom_volshebnike_ris_15_reference

Ми чекаємо…

Ваші «Чак-чак»…

 

М. Лайтман

Як городяни про сварки забули

Марина Фатєєва

Жителі одного міста постійно сварилися між собою, обдурювали і кривдили один одного. Мешканці сусідніх будинків вічно лаялися: через сміття на вулиці — бо кидали його кругом, а прибирати не хотів ніхто; через те, що дерево сусіда загороджує сонце; через те,  що сусідські діти занадто голосно шумлять.

G_1 Читати далі

Ласунчик

Олег Іцексон

Принц Фабіо прокинувся, коли великий палацовий годинник пробив одинадцять разів. Сонце вже давно заглядало у відкрите вікно спальні, і щебет птахів доносився так ясно, як ніби шпаки сиділи біля ліжка.

S_1

Солодко потягуючись, Фабіо згадав про вишневий пудинг, який йому подали вчора на вечерю. Пудинг був дуже смачний, але занадто великий: цілих три шматки так і залишилися лежати на підносі. Принц завжди сильно гнівався, коли не міг доїсти якусь страву до кінця. Читати далі

Знайти Чарівника

                             Лариса Гунькіна

 

– Мам!

Так, малюк.

– Розкажи казку.

– Лягай спати, а я розповім тобі про Чарівника, який може все. Він придумав цей світ і подарував його нам.

– А навіщо?

– Щоб нам легше було знайти його. Адже він чекає нас.

– І зараз чекає?

– Він завжди чекає.

– Завжди-завжди? Навіть коли ми його не шукаємо?

– Навіть тоді.

– А я можу піти до нього?

– Можеш піти. Але для цього тобі будуть потрібні друзі.

– Навіщо мені друзі? Я і сам знаю, чого попросити в Чарівника.

– Друзі потрібні з кількох причин. Читати далі